40 / 2010

НАРОДНЫ НОВИНКИ

РУСИНЬСКИЙ СВІТ МАРІЇ МАЛЬЦОВСКОЇ 3

Марія МАЛЬЦОВСКА

ОБРАЗЧІК З ВАЛАЛА

(Урывок з послідной книжкы авторкы – Зелена фатаморґана /Ужгород: Выдавательство В. Падяка, 2007,146 /.)

(Продовжіня з минулого чісла.)

Знала, же є найбогатшов особов на світї і стораз дяковала судьбі, же єй звела назад з Яром. Хоцьлем на тот момент, абы єй зробив матїрёв. Тот пізніше не раз ся добивав до єй прязни, але она го все одбила. Не потребовала го. Мала свій світ. Тїшыла ся на материнство. І хоць час од часу не переставала єй глодати думка, што повість сынови, кідь выросте. О тім теперь не мала гадкы.

Дїтя приходжало на світ тяжко, в окреснім шпыталю. Ілька не могла породити нормалным способом. По днёвых болестях єй взяли на операчну салу, де сын пришов на світ такзваным цісарьскым рїзом.

Ільці ся доднесь не подарило прийти на то, чом го кличуть цісарьскым. Жебы то было в змыслї – кралёвскый, легкый? Тото бы Ілька нїґда не повіла. Жены, котры родили нормалным способом, по годинї такой скоро бігали по своїх а она в болестях ся крутила пару днїв, а потім іщі тыжднїв. Болїла єй мадра і бріх. Тадь обидвоє были розрїзаны. А хлопчік? Быв то доспрады хлопчік, як сама собі предповідала, бо копкав на правім боцї. Бояла ся на нёго попозерати, такый быв дрібный. Спочатку єй го ани не вказали. Ілька ся дуже трапила ці є впорядку і барз просила сестрічку, жебы єй го принесли. Тота не дуже хотіла.

– Одпочівайте, іщі сі го ужыєте. – Сестрічко, я бы го хотїла барз відїти. Мам на то право як мама. Прошу вас, лем єдным очком на нёго попозерам, – крумкала Ілька.

– Принесу вам го, мамко, принесу, – помякла сестрічка і занедовго го Ілька збачіла запакованого в перинці, лем ружовкаста головка му стырчала. Дїтвак барз ревав, быв голоден. Ілька не мала молока, бо стратила го під вплывом антібіотік. Хлопець ся захлынав плачом, аж побордовів. Ілька го взяла ку собі і з трясучіма руками зачала розмотовати вузликы на перинцї. Хотїла попозерати, ці дітвак вшытко має. Мусила то зробити, бо ся барз бояла, жебы не быв, не дай Боже, даяка калїка. В тім часї ся родило дуже много пошкодженых дітей, котресь без рук, без ніг, а ставало ся і таке, же не мало очі. Страх подумати. А то вшытко зато, же їх матери были выставлены ожарїню з чорнобыльской електрарнї. Єй згубный вплив сягав далеко за граніцї Україны, аж до нас, на Словеньско. Ілька ледва розвязала послїдній вузлик. Як може тот дїтвак дыхати, кідь є так запавуженый, як віз із сїном? – подумала. Не чудо, же плаче. Розбалила перинку і збачіла тононькы ніжчата, як копачікы. А тоты ручкы! Як соломкы. Лем так телембали, малошто ся при тїлї тримали. Боже, коли з того дашто буде? Коли з той тріскы выросте хлопець? Ілька такой загнала свої похыбности, бо ся потїшыла, же вшытко є на своїм містї, же малый Святослав, Сватько, має вшытко як треба, лем у стонченім ставі. Кідь го назад запавузила, але не так тїсно як быв передтым, і одовздала сестрічцї, абы сама могла одпочівати, вошов до цімры доктор Хохрун.

– Но, як ся маєте? – обернув ся к Ільцї. – Якы то міры мав ваш сын?

– 2, 60 на 45, – повіла Ілька.

– Слушно, слушно, – одповів доктор.

– Раз з нёго буде хлоп, увидите.

Ільку штось закололо коло сердця. Уж відїла свого Сватька як хлопака, што має велику силу і никого ся не боїть. Охранить ай єй. Было то приємне чувство, яке обливало таку маленьку на самосвідомость особу, яков была Ілька в послїднім часї. Теперь тото самочувство выросло може до двох метрів, хоць єй сын мав іщі лем 45 центіметрів. Боже, як го вже любила! Не дала бы го за цїлый світ. Кібы мала крыла, облетїла бы на них планету. Каждому бы повідала, же має сына, свого сына, якый ся єй застане, не дасть єй оскорбити. То было чувство, яке ся не дало нічім нагородити, ниякым златом, стрібром, ниякыма скарбами. Найвекшым скарбом од того часу ся став єй сын, єй Сватько. Став ся єй весміром, воздухом і каждоденным наповнїнём.

– Пан доктор, пан доктор! – загойкала Ілька за доктором Хохруном, што помагав єй зо сыном на світ.

– Но, прошу, пані! — доктор ся вернув і поставив ся коло Ільчиной постели. Мате даякы проблемы?

– Нїт, пан доктор, нїт! — повіла Ілька. Я бы хотїла, абы сьте пришли ку мі ближе. Іщі ближе.

– Но? – нахылив ся ку ній доктор Хохрун.

Ілька го вхопила до своїх обять і стисла го, як до кліщів.

– Што то робите, панї? Задусите ня! Но, тото, – не міг выйти із зачудованя доктор Хохрун.

– Дякую вам за сына, дякую! – выкриковала од радости Ілька, не скрываючі свої емоції.

– Але, панї, я робив лем свою роботу. Подякуйте нянькови, но, свому мужови, же ся постарав о такого сына, – попробовав пожартовати доктор Хохрун, але такой ся затнув, бо сі усвідомив, же Ілька не увела мено отця дїтины. Я не хотів... Перебачте.

Докторовы слова Ільку не зачудовали. Знала, же много людей ся теперь о ню обтре. Єй то было єдно. Приходом на світ Сватька єй жывот ся обернув о цілу земну кулю. Она ся перестала бояти людей і вшытку енергію, силу зосередила на свого сына. Не было той днины, годины, минуты, бы го не назвала своїм золотком, своїм сонїчком, своёв солодоньков рыбоньков. Боже, як го любила! Найвеце ся то проявляло при купаню. То быв цїлый рітуал. В хыжи бог-знає якы условія не были створены на благобытне бываня. Іщі щастя, же мали водовод і теплу воду у ванї. В хыжи дожывав іщі нянько, о котрого ся з бідов старала мати. Як пришов на світ Сватько, Ільчина увага была обернута лем на нёго. Купаня сына єй давало велику розкош. Чупчала го, мыдлила, засыплёвала го вшелиякыма грачками. А кідь го положыла на деку, голенького як бобенятко, намастила го найпахнячішыма мастями, олїйчіками. Як го так намастила, вымасіровала му ціле тїлце – од головкы аж по пяты. Сватько ся од розкошу аж простерав, помырковав. Пак му приправила фляшку крупіцовой кашы, котру він полегкы „зблайзнув”. А так было каждый вечур. Тот самый рітуал: купаня, мащіня, масірованя, фляшка крупіцї. Може быти векша радость, як кідь ся народить матери сын? Нїт. То є найвысше подобенство. Кажда мати ся видить у сынови, ці вже сын у матери, тото Ілька іщі не скусила. Але то єй затля не трапило, любила Сватька, як свій жывот,

як своє каждоденне дыханя і крокы, котрыма міряла світ ку свому сынови. На першый погляд бы ся здало, же є то штось нормалне любити свого сына. Котра мати бы не любила своє дітя? В припадї Ількы то было дашто інше. Было то выстрадане дїтя і заплачене великов неблагов скусеностёв. Ілька вырїшыла зробити неможне. Зрекла ся отця дїтины. Не хотіла ся з никым ділити, і так ціле ярьмо одповідности за сына зістало лем на ній. Хотїла му быти матїрёв і няньком. Хотїла, то правда, але сама не знала, до чого ся пущать. Будуть єй стачіти силы? Звладне дві ролї? Ілька то допереду не могла знати, і хоць собі вірила. Была молода, повна силы а нукала сынови повне сердце ласкы. Не знати, ці то стачіло. Ой вера, не знати.

– Ілько, подай мі мыдло, – попросила єй мати, кідь раз вечур хотіла выкупати мужа.

– Не знате, же я хочу купати Сватька? То є мій час! – одбрехла єй Ілька.

– Не мусиш го купати каждый день, хлопець має уж три рокы, – повіла з вычітков у голосї мати. - Нанё уж цїлый тыждень не быв купаный а знаш, як то є. Не має покоя. Легше му є, кідь ся выкупле.

– Знам, знам, як то є, але дїтвак має предность перед дїдом, ці нїт? Є то страшне, што повім, але є то так. Мій дїтвак має жывот перед собов, а нянё?..

– Істо, уж має за собов. Але я го хотїла лем выкупати.

– Та хто теперь має перед? - Ілька назлощено брязла мыдлом до ваны з водов, яку мати напустила про нянька. Рихтовала ся го дати до ваны. Тот сидїв на стільцю. Кібы дотекла вода, мати бы го взяла попід плечі, нянё бы двигнув єдну ногу, мати бы му двигла другу. Нянё бы собі сїв на край ваны, а то уж бы го было легко зосунути до воды. Потім мати бы го взяла єднов руков попід плечі, жебы ся не захыцнув у водї, а другов бы го мыдлила і мыла: наперед ногы, бріх, груди, потім плечі, а пак голову. Наконець бы выпустила брудну воду і сполокала го чістов. Слїдовав бы далшый процес: выниманя з ваны. Мати бы взяла нянька попід плечі, посадила бы го на край ваны, а зясь праву ногу долов, на землю, потім лїву і ціле тїло бы перенесла на столець. Там бы слідовало вытераня, масірованя, облїканя, кладжіня до возика і одвезіня до ёго комнаты. Ілька не раз была свідком материной роботы, ай сама помагала. Але уж єй то не бавило. Кідь пришов Сватько на світ, лем ёму давала силы, нянько зіставав позаду.

– Ах, Боже, чей ся не будеме перебігати, – повіла тогды мати. – Выкуп Сватька, а я нянька повтерам мокров цундринов. Уж го беру до кухнї, – вступила ся Ільцї мати.

– Де є Ілька? – опросив ся.

– Няню, ту єм, куплю Сватька! – загойкала Ілька. – Дораз єм коло вас, – повіла. – Сватько барз плаче, не знам, што з ним є, – забідкала ся Ілька, бо дїтвак досправды лем рычав і рычав, і не могла сі з ним дати рады. Тото ся му в послїднім часї ставало часто. Без прічіны дїтвак плакав і плакав.

– З того ніч не буде, – повів нянько. – Нашому р-р-оду ся не да-а-рять хлопцї.

Є то про-о-клятя, – пробурмотів. – Брат Василь ся не дочекав сына, бо жена му при породї вмерла, сын Штефана, Петро, ся завісив, а теперь моёй дївкы сын все плаче... Ой, не скінчіть ся то добрї, не скінчіть... Кідь дітвак плаче, шось го тр-р-апить.

– Але, няньку. Як віджу, поліпшало ся вам, – зареаґовала Ілька, чім хотіла підкреслити, же нянько не має правду. Єй Сватько быв пупком світа а кідь глядала прічіну в даякім проблемі, відїла го лем в другій особі а не у своїм сынови. Жебы єй Сватько быв підлый? Тадь то є лем іщі дїтина, не може розуміти світови. Не дала на него допустити.

І так го выкарбуляла до першой класы. Барз ся му радовала, кідь го відїла сидіти із сокласниками. На валалї тых дітей много не было в першій класї, зато каждый быв цїнный. Ільцї ся найвеце любив єй сын. Быв такый шумный. Быв такой істой світлой твари, як Ілька, ай пастракы ся му зъявили коло носа. Ружовы личка ся блискали здоровостёв і достатком. Мав щербаты зубы, але то му барз пасовало.

Ілька одпровадила хлопця до школы і сама не збачіла, як перелетїли рокы. Як тоты вороны, што посїдали на сусїдьску яліцю. Із буцлявого Сватька вытягнув ся худорлявый хлопчіще. Стратив дїтьску привабливость. Перемінив ся ай внуторно. Став веце задуманым а кідь хтось му дашто повів, реаґовав нервозно. Ілька то брала як прояв приходжа-ючой пуберты, і старала ся. Не знала, што му хыбить...

– Ты ся не бій, Сватько з того выросте. Як і вшыткы дїти, – гварила єй мати.

Раз вечур прибігла к ним сусїдка Вєрка.

– Ілько! Ілько! – закричала під окнами. – Подь вон!

– Што там таке? – выбігла Ілька.

– Подь скоро. Твій сын нам выбив выгляд. Моя мати одпала з того. На, позерай, тоты остры камінчата перелетїли коло материной головы. Ішці щастя, же єй не засягли, – вказала на долони дрібны камінчата Вєрка. – Дашто з тым роб, бо я піду на уряд заголосити.

– Але што бы єсь там ішла? – не стратила притомного духа Ілька. – Тадь він наісто так не думав. Він то не хотів зробити. То ся лем грав. Не познаш діти? – снажыла ся оправдати сына Ілька.

– Та яке то граня, кідь скло выбите?!

– Наісто ся грали з лоптов дїти. Я то заплачу, лем то нигде не голось, – просила Ілька Вєрку. Тота єй послухала. Што мала з нёв робити? Знала єй нелегку сітуацію. Дїтвак выростав без нянька. А не раз го відїла як выстоює на мостї з камаратами, а не йде домів. Не хотїла тым Ільцї морочіти голову. Мала тота дость біды із хворыма родічами, а ту ішці сын зачінать вказовати ріжкы.

Лемже тым ся то не скінчіло. Найгірше было на тім то, же Ілька стратила роботу. Злучіли дві пошты довєдна, а про ню ся уж не нашло місто. Нїґда собі не думала, же буде мати такы проблемы з роботов. Предсі мала середню школу і даякый рік высокой, але не было де іглу запяти на околіцї. Заводы, што были, позрушовали по револуції, а нове ся ніч не отворяло. Проклятя, та й вже. Ілька бы была будьшто робила. Лемже іщі ай до лїса быв проблем ся дістати, бо чістити лїс і стромикы садити ходили дві-три жены, а то было вшытко. Іщі щастя, же были материни і няньковы грошы. Поступно собі Ілька выходила по урядах і по докторах їх дозераня, і так собі спомогла. Та й родічі єй давали і то послідне, што нашпоровали.

– Стараш ся о нас, та што є наше, то і твоє, – повідала мати. – Нянько лем прикынув і мило ся попозерав на свою дївку.

(Продовжіня на 4. стор.)